Моя душевна дружба з Папою
З нагоди канонізації блаженних Пап Йоана Павла ІІ та Йоана ХХІІІ, яка відбудеться 27 квітня у Римі, пропонуємо історію-спогад, що перемогла у конкурсі «Папа Іван Павло ІІ у моєму житті».
Пам'ятаю, як познайомилася з цією Людиною. Мені тоді було сімнадцять. Ще не зовсім церковна дитина, ну, з тих, які ходять до церкви радше тому, що мама каже, ніж за покликом серця. Хоч і за покликом дуже рідко, але вже на той час бувало. І от до України приїжджає Папа Римський. До того я навіть не задумувалася, хто там у нас Папа Римський. Тоді дізналася – його звати Іван Павло ІІ. Збираю всі вирізки з місцевих газет, в яких бодай щось було про Папу. Аж тепер розумію, що це було досить дивно. Бо зацікавити мене чи вразити кимось, та ще й з церковних людей так, щоб аж збирати вирізки з газет, було не легко. А тут, ну ще та цікавість.
І ось ми на львівському іподромі.., хтозна в якому секторі. Нічого толком не видно. Їде! Звідусіль чути: «Їде Папа!». Видираємося почерзі на дерев'яні перегородки, якими відділяли сектори. Я за все своє коротке життя не пам'ятаю такого пережиття як тоді, коли побачила, так дуже здалека цю Людину. Я відчувала щось дуже дивне в свому серці. Я плакала від радості. І не могла ніяк второпати чому. Це ж звичайний собі чоловік… То вже набагато пізніше зрозуміла – бо то була Велика Людина, більшої за яку, до цього моменту мого життя, я не зустрічала. Пізніше я дізналася від друзів та інших людей, що таким чином Папа торкнувся тоді не тільки мого молодого серця.
А потім на довгі роки наші дороги розійшлися… Та чи розійшлися? Справжня дружба з Папою в мене зародилася … після Його смерті…, чи радше Його народження для неба. Часом просила Його про духовну підтримку у важкі моменти життя. І от саме тоді, коли мені було найважче, моя подруга запропонувала їхати в Рим на беатифікацію. Чесно кажучи, я вже чула про цю подію, але якось не планувала паломництва. І тут, в якусь мить, приймаю тверде рішення, що прийму участь в паломництві. До сьогодні дякую Богові, що дав мені тоді і цю добру думку, і можливість. Бо саме після цієї події я віднайшла для себе прості, довірливі і душевні відносини з моїм другом.
" «Привіт! Маю клопіт. Ну.., ти знаєш про що я… Ну, що маю робити..? Поможи.» Дивлюся йому в очі, а він мені посміхається. Кажу: «Добре тобі там посміхатися на небі, а я що маю робити?»
Якраз після беатифікації, до Львова в Латинську катедру були привезені мощі Папи, а також був поставлений його образ. Чи то так вдало зобразили його обличчя, осяяне тою гарною посмішкою, чи то через те, що дуже вже близько до серця сприймала мого друга, та все коли до нього не прийду, без слів, лише поглядом знаходила підтримку, розраду, звичайне дружелюбне – «Привіт!» Хтось скаже, що дивачка, а я ніколи не могла молитися до нього якимись спеціальними молитвами. Завше було: «Привіт! Маю клопіт. Ну.., ти знаєш про що я… Ну, що маю робити..? Поможи.» Дивлюся йому в очі, а він мені посміхається. Кажу: «Добре тобі там посміхатися на небі, а я що маю робити?» Аж тут приходили мені на думку ті клопоти, які Він переживав, коли був тут, на землі. Якось аж ніяково ставало. А тоді піднімаю очі. Далі дивиться на мене з тією своєю посмішкою. Не осуджує, думаю собі, а потім кажу: «Ну гаразд. Раз смієшся над моїми проблемами, значить такі вони серйозні проблеми. Мабуть маєш рацію, треба менше киснути і просто щось з цим всім робити». А по якомусь часі, коли все якимось чином вирішувалося, приходила, дякувала за поміч, а він все посміхався. «Ти був правий Друже, всі мої проблеми вирішилися, як тільки я почала на них дивитися так як ти – з гумором».
Таке душевне спілкування з Папою допомогло мені зрозуміти, що маю великий Дар Божий – чудове почуття гумору. І саме з допомогою гумору багато що і варто вирішувати. Коли відчувала на собі його неосудливий погляд, врешті зрозуміла, що маю право любити себе такою як я є, бо то не страшно бути іншим. Бути іншим, то також Божий Дар. То цікаво, але він навчив мене ще одного важливого уроку в моєму житті. Коли я довго не приходила до нього порозмовляти, і десь по-людськи можна було б чекати докору.., цього ніколи небуло. Він завжди з великою радістю приймав мене, коли зверталася до нього у молитві. І я зрозуміла, що дружба це не прив'язаність душ, а вільне спілкування. І справжня дружба завжди пробачить час мовчання. Так він вчить мене відпускати людей зі свого життя і приймати їх з радістю, коли знову приходять. Щоправда, цього я ще поки вчуся.
Папа Іван Павло ІІ. Величний чоловік у своїй простоті. Тому і дозволила собі написати про свою дружбу з цією покірною і простою людиною просто і невимушено. Зі всіх святих на небі, то мій найкращий і найдушевніший друг, з яким, незважаючи на його поважний земний вік, дозволяю собі без жодного докору сумління розмовляти тільки на «Ти»
Ця історія перемогла у конкурсі «Папа Іван Павло ІІ у моєму житті», який організовував Паломницький центр «Рафаїл».
Авторка історії-спогаду, Тетяна Баїк, у подарунок отримає можливість взяти участь у подячній прощі до Ватикану, яка відбудеться з 23 до 29 квітня, та безпосередньо візьме участь у канонізації блаженних Йоана ХХІІІ та Йоана Павла ІІ.
Урочисте вручення сертифікату на безкоштовну участь у прощі на подію канонізації відбудеться 3 квітня у Львові в офісі Паломницького центру «Рафаїл».
Немає коментарів:
Дописати коментар