Relacje uczestników Akcja 2013
Sokal nas wzruszył
W dniach od 3 do 13 lipca grupa uczniów z Kłodzkiej Szkoły Przedsiębiorczości (Sandra Bednarz, Magdalena Cierpiała, Radosław Gadziński, Krzysztof Kadlof, Dawid Kosiński, Natalia Kula, Agnieszka Szpala, Przemysław Świątek i Magdalena Urbaniak) przebywała w Sokalu na Ukrainie, porządkując miejscowy cmentarz - w szczególności polskie groby.
W Czerwonogradzie (Krystynopolu) czekał na nas ks. Andrzej Mihułka. Po pozostawieniu rzeczy pojechaliśmy na obiad, a następnie z księdzem zwiedzaliśmy okolicę. Miejscowość jest wielowyznaniowa. Od dwóch lat jest tu też kościół katolicki i parafia pw. Św. Michała Archanioła. Kiedyś kościół był piękny, teraz trzeba w niego włożyć wiele pracy, ponieważ w okresie socjalizmu pełnił rolę hali targowej. Można więc sobie wyobrazić, jaki jest to teraz standard. Chyba najgorszy kościół w Polsce nie ma aż tak tragicznych warunków do modlitwy. Byliśmy więc w kościółku, na cmentarzu - naszym miejscu pracy. Zobaczyliśmy bardzo zaniedbane, porośnięte chwastami, krzewami, a nawet drzewkami groby. Nekropolia sprawiała wrażenie pozbawionej gospodarza. A to przecież cmentarz komunalny i nadal odbywają się tam pochówki. Wszystkich nas przytłaczał wszechobecny chaos. Od razu znaleźliśmy grób Wandzi. Ten, którym szczególnie w ubiegłym roku opiekowali się wolontariusze z Obornik Śląskich. Jest wspaniale utrzymany i świetnie się prezentuje, choć słowa "Aniołem na ziemi byłaś trzy lata", dają wiele do myślenia.
W pierwszym dniu pracy posprzątaliśmy pomnik Wyspiańskiego, prokurenta szpitala i jego syna, grobowce Wysoczańskich i Żołczyńskich. Ela Żołyńska, polonistka z Wrocławia, robiła zdjęcia do dokumentacji naszej pracy i penetrowała cmentarz w poszukiwaniu polskich kwater. Wiele ciekawych udało się znaleźć. Ogólnie wzbudzaliśmy jakąś sensację: Polacy ponownie przyjechali sprzątać groby... Patrzono na nas jednak życzliwie. Wieczorem ksiądz zaprosił wolontariuszy na mszę celebrowaną w dwóch językach, co było niezapomnianym przeżyciem.
W kolejnym dniu dołączyli do nas parafianie - Taras, Aleksander, Oksana, Lila, Nadia, Misza, Roman i jeszcze kilkoro dzieci. Było tez dwóch panów ze Związku Polaków zamieszkałych w Sokalu - Igor Pastuhovicz i Gienek Lubaczewski. W tak licznej grupie pracowało się świetnie i dużo zrobiliśmy. Oczyściliśmy grób Augusta Geberta i jego żony, wzruszył nas napis na klepsydrze powstańca z 1863 roku oraz obelisk poświęcony "Żołnierzom poległym w pierwszej wojnie światowej". W grobie Maszy odkopaliśmy krzyż z pomnika. Marzeniem naszym było naprawienie go, ale do tego potrzebne są specjalne materiały, a tymi nie dysponowaliśmy. O 13.00 spotkaliśmy się z ks. Andrzejem i pojechaliśmy do Tartakowa. Tam uczestniczyliśmy w mszy św., zjedliśmy pyszny obiad i odbyliśmy bardzo ciekawą wycieczkę po okolicy - zwiedziliśmy pałac Potockich (Urbańskich), zobaczyliśmy Sokalskie więzienie (dawne sanktuarium), poznaliśmy legendę o Chmielnickim i jego cudownym uzdrowieniu, byliśmy w Barażu, Bełzie i Czerwonogradzie. Niektórzy zobaczyli, jak skromnie mieszka ks. Andrzej. Do bursy wróciliśmy bardzo późno pełni wrażeń.
Czwartego dnia w południe byliśmy u mera Sokala i w miejscowym radiu, gdzie nagrano z nami krótką audycję. Po jej emisji przyszło nam pomóc kilka osób, które usłyszały o takiej akcji. Po południu pracowaliśmy, zgodnie z sugestią księdza, przy głównej alei. Przychodziło wielu ludzi, rozmawiali z nami, pytali o ideę wolontariatu, dziwili się, że za darmo, że z tak daleka. Szczególnie wzruszające były rozmowy z Polakami, którzy chcieli z nami rozmawiać po polsku i udowadniali, że świetnie się ojczystym językiem posługują, mimo iż urzędowym jest język ukraiński. Od dziś mamy też dwie kosiarki ( jedną pożyczył od znajomych ks. Andrzej, a drugą kupiliśmy za pieniądze przekazane przez panią Grażynę Orłowską-Sondej). Robota ruszyła z kopyta, bo po dwóch godzinach widać było efekty. Szybko przesuwaliśmy się do przodu sprzątając groby po kolei. Bez patrzenia na to, czy jest to grób polski, ukraiński, rosyjski czy niemiecki... Podstawiono, z polecenia mera, ciężki sprzęt, wywieziono sterty chwastów i ściętych konarów drzew. Pracownicy komunalni posprzątali miejsca, gdzie spoczywają Ukraińcy.
Tak było też przez kolejne dni. Chłopcy wykonywali cięższe prace, dziewczęta pracowały lżejszymi narzędziami i odnawiały litery, malowały ogrodzenia, czyściły pomniki. Dzięki takiej organizacji, cmentarz zmienił się nie do poznania.
W piątek pojechaliśmy na wycieczkę do Lwowa. Było to dla nas niesamowite przeżycie móc chodzić śladami polskości, pokłonić się przed grobami Orląt Lwowskich, zaśpiewać "Rotę" przy grobie Marii Konopnickiej czy wyrecytować "Alfabet dziecka polskiego" przy miejscu spoczynku autora - Władysława Bełzy.
W ostatnim dniu naszego pobytu na Ukrainie spotkaliśmy się wieczorem wszyscy w kościele w Sokalu. Po mszy pojechaliśmy (także parafianie) na cmentarz, zapaliliśmy znicze na polskich grobach. Widok był wzruszający i cudny. Głęboka noc, palące się znicze, wspólnie Polacy i Ukraińcy przy grobach. Smutno było rozstać się.
Mimo, iż przed wyjazdem mieliśmy wiele obaw, to trzeba przyznać, że Ukraina zaskoczyła nas swoim pięknem. Ludzie byli życzliwi, a ks. Andrzej Mihułka i Jego parafianie otoczyli nas taką opieką, że czuliśmy się tam jak w domu. Za wszystko chcemy pięknie podziękować. Na pewno nie była to nasza ostatnia przygoda z Ukrainą. Wielu z nas deklarowało, że wróci tu. Kto wie, może już za rok... Już teraz planujemy przyszłoroczny powrót do Sokala czy na inną nekropolię na Ukrainie. Warto było tu przyjechać na najpiękniejszą lekcję i patriotyzmu, i historii...
Wolontariusze
(aby powiększyć - kliknij w zdjęcie)
Zobacz też:
Oborniki Śląskie - Sokal »
Powrót do wykazu relacji uczestników 2012 »
Powrót do wykazu relacji uczestników 2013 »
З нагоди канонізації блаженних Пап Йоана Павла ІІ та Йоана ХХІІІ, яка відбудеться 27 квітня у Римі, пропонуємо історію-спогад, що перемогла у конкурсі «Папа Іван Павло ІІ у моєму житті».
Пам'ятаю, як познайомилася з цією Людиною. Мені тоді було сімнадцять. Ще не зовсім церковна дитина, ну, з тих, які ходять до церкви радше тому, що мама каже, ніж за покликом серця. Хоч і за покликом дуже рідко, але вже на той час бувало. І от до України приїжджає Папа Римський. До того я навіть не задумувалася, хто там у нас Папа Римський. Тоді дізналася – його звати Іван Павло ІІ. Збираю всі вирізки з місцевих газет, в яких бодай щось було про Папу. Аж тепер розумію, що це було досить дивно. Бо зацікавити мене чи вразити кимось, та ще й з церковних людей так, щоб аж збирати вирізки з газет, було не легко. А тут, ну ще та цікавість.
І ось ми на львівському іподромі.., хтозна в якому секторі. Нічого толком не видно. Їде! Звідусіль чути: «Їде Папа!». Видираємося почерзі на дерев'яні перегородки, якими відділяли сектори. Я за все своє коротке життя не пам'ятаю такого пережиття як тоді, коли побачила, так дуже здалека цю Людину. Я відчувала щось дуже дивне в свому серці. Я плакала від радості. І не могла ніяк второпати чому. Це ж звичайний собі чоловік… То вже набагато пізніше зрозуміла – бо то була Велика Людина, більшої за яку, до цього моменту мого життя, я не зустрічала. Пізніше я дізналася від друзів та інших людей, що таким чином Папа торкнувся тоді не тільки мого молодого серця.
А потім на довгі роки наші дороги розійшлися… Та чи розійшлися? Справжня дружба з Папою в мене зародилася … після Його смерті…, чи радше Його народження для неба. Часом просила Його про духовну підтримку у важкі моменти життя. І от саме тоді, коли мені було найважче, моя подруга запропонувала їхати в Рим на беатифікацію. Чесно кажучи, я вже чула про цю подію, але якось не планувала паломництва. І тут, в якусь мить, приймаю тверде рішення, що прийму участь в паломництві. До сьогодні дякую Богові, що дав мені тоді і цю добру думку, і можливість. Бо саме після цієї події я віднайшла для себе прості, довірливі і душевні відносини з моїм другом.
" «Привіт! Маю клопіт. Ну.., ти знаєш про що я… Ну, що маю робити..? Поможи.» Дивлюся йому в очі, а він мені посміхається. Кажу: «Добре тобі там посміхатися на небі, а я що маю робити?»
Якраз після беатифікації, до Львова в Латинську катедру були привезені мощі Папи, а також був поставлений його образ. Чи то так вдало зобразили його обличчя, осяяне тою гарною посмішкою, чи то через те, що дуже вже близько до серця сприймала мого друга, та все коли до нього не прийду, без слів, лише поглядом знаходила підтримку, розраду, звичайне дружелюбне – «Привіт!» Хтось скаже, що дивачка, а я ніколи не могла молитися до нього якимись спеціальними молитвами. Завше було: «Привіт! Маю клопіт. Ну.., ти знаєш про що я… Ну, що маю робити..? Поможи.» Дивлюся йому в очі, а він мені посміхається. Кажу: «Добре тобі там посміхатися на небі, а я що маю робити?» Аж тут приходили мені на думку ті клопоти, які Він переживав, коли був тут, на землі. Якось аж ніяково ставало. А тоді піднімаю очі. Далі дивиться на мене з тією своєю посмішкою. Не осуджує, думаю собі, а потім кажу: «Ну гаразд. Раз смієшся над моїми проблемами, значить такі вони серйозні проблеми. Мабуть маєш рацію, треба менше киснути і просто щось з цим всім робити». А по якомусь часі, коли все якимось чином вирішувалося, приходила, дякувала за поміч, а він все посміхався. «Ти був правий Друже, всі мої проблеми вирішилися, як тільки я почала на них дивитися так як ти – з гумором».
Таке душевне спілкування з Папою допомогло мені зрозуміти, що маю великий Дар Божий – чудове почуття гумору. І саме з допомогою гумору багато що і варто вирішувати. Коли відчувала на собі його неосудливий погляд, врешті зрозуміла, що маю право любити себе такою як я є, бо то не страшно бути іншим. Бути іншим, то також Божий Дар. То цікаво, але він навчив мене ще одного важливого уроку в моєму житті. Коли я довго не приходила до нього порозмовляти, і десь по-людськи можна було б чекати докору.., цього ніколи небуло. Він завжди з великою радістю приймав мене, коли зверталася до нього у молитві. І я зрозуміла, що дружба це не прив'язаність душ, а вільне спілкування. І справжня дружба завжди пробачить час мовчання. Так він вчить мене відпускати людей зі свого життя і приймати їх з радістю, коли знову приходять. Щоправда, цього я ще поки вчуся.
Папа Іван Павло ІІ. Величний чоловік у своїй простоті. Тому і дозволила собі написати про свою дружбу з цією покірною і простою людиною просто і невимушено. Зі всіх святих на небі, то мій найкращий і найдушевніший друг, з яким, незважаючи на його поважний земний вік, дозволяю собі без жодного докору сумління розмовляти тільки на «Ти»
Ця історія перемогла у конкурсі «Папа Іван Павло ІІ у моєму житті», який організовував Паломницький центр «Рафаїл».
Авторка історії-спогаду, Тетяна Баїк, у подарунок отримає можливість взяти участь у подячній прощі до Ватикану, яка відбудеться з 23 до 29 квітня, та безпосередньо візьме участь у канонізації блаженних Йоана ХХІІІ та Йоана Павла ІІ.
Урочисте вручення сертифікату на безкоштовну участь у прощі на подію канонізації відбудеться 3 квітня у Львові в офісі Паломницького центру «Рафаїл».
